Чи є мені сенс щось говорити?
Ні.
Ті, хто розуміють і бачать, їм це не потрібно.
Ті, хто обжерлися гімном, вже перетворили свій мозок на помиї, то ж сенсу щось казати нема, бо розум короткий для цього.
Але я все фіксую.
Все бачу.
Як бачила і до цього. Як фіксувала і до цього.
Тільки тепер бачу більшу кількість тих, на кого дивлюся.
Життя воно таке.
Ті, хто на мене підписаний давно - в курсі, що я спостерігаю за усіма. То у мене така звичко-хоббійна фішка.
Я не хочу бути чемною більше.
Маю інші потреби.
Маю бажання забути про свої намагання підлаштовуватися під людей.
Бо вперше в житті я відчуваю себе природньо, коли розмовляю мовою, якою зі мною говорили від самісінького мого народження. Яку мене змушували забути, щоб я до школи могла піти.
То ж, якщо вам не зручно, вчіться підлаштовуватися під мене.
Вчіть більше мов.
Вчіть свою краще. Бо з часом, з людини, яка не сильно то придивлялась на помилки інших, саме спілкування з певними індивідами тут змусило мене придивлятися до вас - нейтівспікерів і вашої спроможності говорити тою мовою, яку ви вважаєте за рідну.
А щоб бути крутіше, вчіть ще мов.
Майте фацу.
Але я знову повернуся до своєї думки: маніфестую, що бачу кожного. Маніфестую, що пам'ятаю речі, які ніхто не пам'ята. Бо така я. Маніфестую знову і знову, що вам лише здається, що ви мене знаєте. Якщо вам моторошно - бажаю вам поміркувати над тим, чому раптом. Що в вас є таке, що ви воліли б приховати від світу?