Тут зараз буде лише особиста думка, що не претендує на першість (навіть якщо всесвіт не розуміє заперечних часток, думка просто особиста і тиха).

Часи, що прожито до нашого народження – лише сторінки з підручників. Для тих, хто ніколи там не жив, навіть слова ще живих свідків не будуть правдою. Ми звикли вірити авторитетним думкам кого завгодно. Складні часи, в яких не було нас фізично, здаються нам такими справжніми, такими фізичними лише тому, що обриси їх склалися вже та зрежисовані для нас іншою історією.

Засуджуємо і підносимо ми людину (чи момент) лише тому, що склалася у нас уява про них. А як вона могла скластися, коли ми не є тою людиною і не були свідками моменту? Нам розповіли. Нам дали повну картину буття, як воно є і ми вже знаємо людину навіть краще за самого себе; ми знаємо час так, наче самі були в тоді і були всіма причинами і наслідками – видимими і невидимими – ми знаємо все очима і словами тих, хто нам про це розказав.

Я пам’ятаю те, що казав мені дід, який пройшов всю війну, якого після неї відправили на Схід і який живим повернувся ради нас. Він багато розповідав про війну, але він жив справжнім життям, де було місце для садочку з квітами і шовковицею, де було місце пасіці і найсмачнішому в світі медові, де було місце для кохання, де було місце для іграшок, які він створював для нас, його внуків, власноруч. Він бачив, як я йшла до школи, він залишався сам зі мною і врятував мене від страшного опіку. Останній подих діда, котрий любив мене дуже-дуже, я бачила на власні очі. В ту мить я вже знала, що так треба, що все йде так, як тому слід бути. В той день я не пустила вінка по річці, лише стало так тихо…

Його спогади – для мене історія. Його життя, життя бабусі та моїх дядька і тіток, для мене історія. В цьому житті нема правих чи лівих – в цьому житті, що дивом протягнуло мені долоні – тут є тільки любов і мир.


по-русски